Сергій Лівенцов:«НОВА ПОЛІТИКА» завжди відкрита до діалогу Ми не були готові до асоціації в 2013 році і так само не готові до неї сьогодні. Володимир Семиноженко: Потрібно жити своїм розумом, будувати країну виходячи із власних інтересів
ГоловнаГлавная
Регiональнi організацiї

Пошук

Теги

Пряма мова

Версія для друку 18 серпня 2009

Ігор Смешко: Рівень ефективності правоохоронної системи наближається до загрозливої для національної безпеки позначки

Рівень ефективності правоохоронної системи наближається до загрозливої для національної безпеки позначки

Колишній голова СБУ Ігор Смешко в інтерв’ю «Дню» — про перспективи розкриття найрезонансніших справ, про катастрофічне падіння ефективності роботи силових структур нашої країни, а також про цілі та цінності колишніх співробітників правоохоронних органів України, які об’єдналися нещодавно в громадську організацію «Сила і честь».


— Із часу затримання Олексія Пукача події та заяви, що стосуються головного підозрюваного у справі Гонгадзе, викликають суспільний резонанс. Днями, наприклад, газета «Україна Молода» оприлюднила інформацію про те, що в камері Пукача знайшли мотузку довжиною в півтора метри.

Іншого підозрюваного у справі Гонгадзе, також міліціонера Ігоря Гончарова вбили 2003 року в Лук’янівському слідчому ізоляторі. Можна в цьому контексті згадати вбивство Максима Курочкіна на порозі суду, смерть у київському СІЗО №13 Олега Орлова, якого підозрювали в контрабанді зброї.

ЗАТРИМАННЯ ПУКАЧА

— Кому, як ви вважаєте, вигідно розповсюджувати інформацію про, наприклад, мотузку в камері Пукача, про те, що він може не дожити до суду тощо?

— Передусім, зауважу, що я не мав прямого відношення до справи Гонгадзе на найважливішому і потенційно найінформативнішому, початковому етапі її розслідування — з 2001 року. Моє безпосереднє відношення до оперативного супроводу розслідування цієї справи обмежується лише періодом із вересня 2003 по січень 2005 року, коли я очолював СБУ.

Пам’ятаю, що при першому знайомстві з матеріаламив мене відразу склалося враження, що навіть суто кримінальна сторона розслідування справи, яке певною мірою змінило потім обличчя держави і навіть вектор розвитку України, було також надзвичайно політизоване. На мій погляд, керівники відповідних правоохоронних органів більше озиралися на те, як це вплине на їхнє службове положення, і яким чином вони можуть при цьому використати розслідування цієї справи для того, щоб впливати на першу тоді людину в державі — президента Л.Д. Кучму. Річ у тім, що коли триває слідство дуже важливу роль у ньому грають найперші, найважливіші оперативні заходи, що дозволяють отримати максимум інформації для роботи слідчого. Саме цього в перші роки зроблено не було. Роль же саме оперативного забезпечення слідчої роботи Генеральної прокуратури з цієї справи важко переоцінити. Наведу приклад. У лютому 2005 року були затримані три (нині осуджені за цією справою) колишні співробітники міліцейського зовнішнього спостереження. За часом це сталося майже відразу після інавгурації нового Президента України Віктора Ющенка. Для громадськості це було тоді ефективно «продане» новими керівниками під таким соусом: мовляв, прийшла нова влада, і вона за декілька днів, дуже швидко і оперативно заарештувала винних. Але ж чудес у слідстві не буває! Мені, наприклад, пощастило в тому, що безпосереднім куратором оперативно-слідчої роботи зі сторони СБУ з цієї справи, в бутність мою керівником СБУ, був мій заступник — генерал-лейтенант юстиції Микола Сергійович Обіход. На мою думку, — один із кращих прокурорських працівників нашої держави, за плечами якого до приходу до Служби безпеки була вже і справа Лазаренка, і розкриття вбивств Гетьмана, Щербаня... Саме завдяки злагодженій роботі оперативних та слідчих підрозділів СБУ під його керівництвом, а також налагодженій їхньої взаємодії зі слідчою групою Генпрокуратури під керівництвом Шубіна і був забезпечений найбільший прорив у розслідуванні цієї справи, саме в період із 2003 по 2004 рік.

Нагадаю, що ще 2003 року перед першим затриманням генерала Пукача мені довелося уважно ознайомиться з тим, які ж аргументи були на руках у слідства перед подібним кроком, щоб сподіватися на успіх. А в слідства, на жаль, не було тоді нічого, щоб пред’явити яке-небудь інше обвинувачення Пукачу, окрім факту організації знищення документації про ведення зовнішнього спостереження з боку міліції за Георгієм Гонгадзе. Ще тоді я висловив сумнів, що цього може бути недостатньо, щоб за десять днів перебування його в статусі затриманого слідство змогло довести щось серйозніше, не кажучи вже про безпосередню участь Пукача у викраденні, а тим більше, — вбивстві Гонгадзе. Не була ще навіть відома інформація про те, в якій машині і хто конкретно вивіз Георгія Гонгадзе в нещасливий день його зникнення. Однак, розуміючи важливість цієї справи, а також того, що слідство зобов’язане рухатися вперед, я санкціонував використання спецпідрозділу СБУ «Альфа» для першого затримання Пукача за дорученням Генпрокуратури. На жаль, слідство не змогло за десять днів «розговорити» Пукача, і невдовзі він був випущений на волю за рішенням суду.

Однак уже в середині 2004 року СБУ вперше офіційно проінформувала Генеральну прокуратуру про імена чотирьох міліціонерів, у числі яких був і генерал Пукач, які, змінивши попередній наряд міліцейського зовнішнього спостереження, останніми залишилися на місці, звідки зник потім Георгій. Ми вийшли на свідків, які дали нам цю інформацію, однак вони ж категорично відмовлялися свідчити про це під протокол. До січня 2005 року СБУ активно працювала над тим, щоб схилити їх до надання протокольних свідчень і отримати, нарешті, докази того, що саме ці чотири колишні співробітники МВС вивезли Георгія у своєму автомобілі. Свідки були працевлаштовані за їхнім бажанням, робилося все, щоб вони були впевнені в повній своїй безпеці, гарантії якої були надані на рівні голови СБУ. Допомагало, звичайно, і те, що в країні змінювалася політична ситуація. Відбулася інавгурація нового президента. 25 січня СБУ проінформувало Генпрокуратуру, що свідки готові дати свідчення під протокол. 27 січня СБУ забезпечило слідчим Генпрокуратури проведення цих вирішальних протокольних допитів. Саме ці протоколи і стали ключовим доказом, що дозволив згодом оперативно та швидко затримати трьох і пред’явити четвертому — генералу Пукачу — щонайменше, обвинувачення у викраденні Гонгадзе. Подальше ж розслідування, як видно зараз зі ЗМІ, виводило й на можливість пред’явлення йому і обвинувачення у вбивстві.

«ЧОМУ ЗОВНІШНЄ СПОСТЕРЕЖЕННЯ СБУ ЗА ГОНГАДЗЕ БУЛО ЗНЯТЕ В ДЕНЬ ЙОГО ЗНИКНЕННЯ?»

— А якщо говорити про замовників?

— Як відомо, 4 лютого 2005 року я був звільнений із посади голови СБУ, тому міг спостерігати за подальшим ходом розслідування лише зі сторони. Поки що, виходячи з інформації у ЗМІ, я не побачив серйозного просування в розслідуванні щодо розкриття саме замовників цього злочину. Про ефективність суто кримінального боку розслідування — говорити також не доводиться. На жаль, увесь світ був свідком того, як уся правоохоронна система держави не змогла впродовж майже п’яти років удруге затримати генерала Пукача, який не перетинав, виявляється, навіть українського кордону. А політичний піар навколо питання про те, що Пукач може бути наріжним каменем до розкриття всієї справи, включаючи основних замовників, гадаю, є перебільшенням. Генерал Пукач через своє службове положення міг бути лише однією ланкою ланцюга, що потенційно може вивести слідство на замовників убивства Георгія Гонгадзе. До того ж я не вірю, що цей ланцюг знаходиться в межах вищого керівництва МВС тих часів. Попереду ще дуже важка робота...

Як випливає з рішення суду над трьома безпосередніми виконавцями вбивства, представники міліції грали завершальну роль у цій кривавій та варварській драмі. Однак дуже багато білих плям були залишені в цій справі ще на початковому етапі розслідування в період 2001—2003 років. Наприклад, як видно зі ЗМІ, так і не знайдена досі відповідь на питання про причини, ініціаторів, завдання, обсяг інформації та роль зовнішнього спостереженні за Георгієм Гонгадзе з боку СБУ. Сподіваюся, що слідство хоча б відповість на запитання, що вже давно циркулює в ЗМІ, чому це спостереження було зупинене саме в день зникнення Гонгадзе, і, нарешті, чому майже того самого дня було прийняте рішення про знищення майже всіх документів, пов’язаних із цим фактом.

Підсумовуючи, зауважу, що справа про вбивство Георгія Гонгадзе не може бути розкрита в повному об’ємі без розкриття двох інших, супутніх кримінальних справ, порушених у 2001 і 2004 роках. Я маю на увазі, передусім, порушену ще 2001 року Генеральною прокуратурою справу, пов’язану з так званим касетним скандалом і пред’явленням обвинувачень колишньому майору держохорони Мельниченку у зловживанні владою, розголошуванні державної таємниці, підробленні та використанні фальшивих документів. Правдиві відповіді Мельниченка дозволили б дізнатися, хто насправді стояв за організацією прослуховування першого кабінету держави. Без відповіді, в тому числі й на це запитання, остаточну крапку у справі Гонгадзе, на мою думку, поставити буде складно.

— А друга справа?

— Друга ж кримінальна справа проти Мельниченка була порушена 2004 року за обвинуваченням у штучному створенні доказів звинувачення.

— Іншими словами, із затриманням Пукача все лише починається?

— Принаймні, про швидке завершення справи, яке б мало чітку судову перспективу щодо покарання замовників — говорити не доводиться. Будуть знову спроби максимально використати цю справу для звинувачень своїх політичних опонентів у ході президентської виборчої кампанії, що наближається, прагнення вгадати політичні бажання і замовлення тих, від кого залежать крісла, де кримінальний аспект, направлений на пошук істини, знову відходитиме на другий-третій план... Ми ж були вже свідками подібної «ефективної» роботи.

Не таємниця, що покійний генерал Кравченко був одним із ключових свідків, який міг би дати дуже важливі свідчення у справі Гонгадзе. Але хіба в інтересах слідства вчинив генпрокурор Піскун, викликаючи колишнього голову МВС на допит через ЗМІ? І разом із тим, як була потім проінформована громадськість, ще і СБУ вела за Кравченком зовнішнє спостереження, а запобігти його можливій і прогнозованій смерті не змогли? Хіба це професійні дії керівництва двох могутніх правоохоронних органів країни? Схоже, запитання риторичне...

Вже не секрет у наші дні, що впродовж кількох років до 2000 року багато представників політбомонду нашої країни були знайомі з абсолютно секретною інформацією, що записувалася в першому кабінеті держави. Причому, цілком можливо, що разом із розхитуванням ситуації всередині країни цим забезпечувалася і дискредитація діючих політиків, з одночасною побудовою схеми «прикриття» істинних замовників. Курйозний, але факт. Здається, що сам факт прослуховування кабінету президента країни був тоді таємницею лише для вищого керівництва СБУ того часу, яке відповідно до посади, відповідало за контррозвідувальний захист та убезпечення і першої особи держави, і його службового кабінету. Чи це не яскравий приклад системної кризи та хвороби всієї правоохоронної системи і спецслужб держави?

Певною мірою саме ця системна криза і хвороба й призвели, по-перше, до прослуховування президентського кабінету, а по-друге, до вбивства Георгія Гонгадзе.

На жаль, 1999 року після обрання на другий термін Леонід Данилович вирішив скасувати багатоканальну систему отримання інформації. Зокрема, на прохання голови СБУ Леоніда Деркача був ліквідований Комітет із питань розвідки при президентові України. Військова розвідка та її керівництво потрапили в немилість, і таким чином єдиний альтернативний, додатковий канал інформації і цією лінією з кінця 1999 року для президента Л. Кучми був також перекритий. Фактично, монополія з інформування вищого керівництва держави перейшла в одні руки — голови СБУ Деркача. Як результат подібної монополії — про факт провалу всієї системи контррозвідувального захисту і убезпечення президента, про що свідчить прослуховування його кабінету, докладати, взагалі-то вже було нікому.

— Багато хто з експертів зазначає, що затримання Пукача в рік президентської виборчої кампанії не випадкове. Ваші міркування щодо цього.

— Я не вважаю, що Пукача затримали спеціально, під вибори. Це, швидше, ще один лакмусовий папірець — індикатор стану ефективності роботи всієї системи правоохоронних органів і спецслужб нашої держави, але вже в наші дні.

Бездумна кадрова політика, практика політичних призначень на вищі посади в правоохоронних органах і силових відомствах призвели до того, що система знову захворіла, можливо, навіть гірше, ніж наприкінці 1999 року. Ознаки цієї хвороби лежать на поверхні. Наприклад, уперше в історії нашої держави чинний заступник голови СБУ оголошується МВС у міжнародний розшук. Депутат Лозинський зникає від усієї правової машини держави відразу ж після прогнозованого позбавлення його депутатської недоторканності, шокувавши перед цим увесь світ рівнем розвитку феодалізму в наших провідних політичних партіях і в країні загалом.

У цьому ж контексті, як не згадати і 2005—2007 роки, коли Президент України публічно звертався до урядів інших країн світу з проханням допомогти йому з інформацією про те, хто ж стоїть за українською частиною компанії «РосУкрЕнерго», яка виявилася в центрі системи, що забезпечує енергетичну безпеку України. До того ж, ще до 2005 року це не було таємницею не лише для спецслужб України, а й весь цивілізований світ добре знав відповідь на це запитання, а глава російської держави навіть відкрито іронізував щодо неінформованості нашого Президента. Однак при всьому цьому нові керівники спеціальних служб, призначені особисто Президентом, які за законом були зобов’язані давати йому відповіді на подібні питання, не лише не були покарані, вони, на здивування того самого цивілізованого світу, отримували нові, навіть маршальські зірки на погони...

Якщо ж повернутися до затримання генерала Пукача, безперечно, краще пізно, ніж ніколи. Затримання його — це крок уперед. Однак «візантійського», другого плану я тут не бачу. Ви, вочевидь, дуже гарної думки про систему планування на найвищому політичному рівні нашої країни. Я б дуже хотів, щоб вона там була. Однак дійсність у країні свідчить про зворотне.

— Вдова Георгія Гонгадзе, за словами її адвоката, довірятиме результатам експертизи виключно іноземних експертів. Мирослава, як відомо, також наполягала на відводі слідчих, у чому ГПУ їй відмовила. Як ви вважаєте, чи можна в Україні провести всі необхідні експертизи, а також провести подальше розслідування для виходу на замовників без, скажімо так, «допомоги» політиків?

— Критерієм істини є практика. Згадайте слова: «І за справами їхніми судитимете їх». Що ми бачимо на практиці? Далеко просунулося слідство? На жаль, ні. Вичерпали всі оперативні та слідчі напрацювання, отримані до кінця 2004 — початку 2005 року. Досудове слідство трьох затриманих і суд над ними — було вже технічним виконанням. Не хочу применшувати при цьому професійної роботи рядових слідчих. А що далі? Близько п’яти років шукали Пукача в сотні кілометрів від Києва силами правоохоронних органів, які за чисельністю в сумі дорівнюють діючій армії великої європейської держави... Що було зроблено після 2005 року, передусім, в оперативному забезпеченні слідчих дій Генпрокуратури? Професійної розробки всього комплексу версій і особливо взаємозв’язку цієї справи з «касетним скандалом»? Мені, принаймні, про це нічого невідомо. Тому я розумію стурбованість і Лесі, і Мирослави Гонгадзе. Якби вони бачили ефективне просування слідства вперед, вони б не тривожилися.

«ПОЛІТПРИЗНАЧЕНЦІ» Й ВЛАДА

— Якщо взяти кінець 1990-х років та останні кілька років. Наскільки відрізняється рівень впливу політиків та вищих посадових осіб на СБУ, ГПУ, МВС щодо, скажімо так, штучного гальмування або навпаки — екстреного «воскрешення» тих або інших кримінальних справ?

— Політичний вплив на правоохоронні органи та спецслужби держави завжди існував та існуватиме. Однак цей вплив у жодному випадку не повинен виходити за рамки закону. Якщо цей вплив такий, яким він реально став у нашій країні після 2005 року, настання колапсу цієї системи неминуче. Поясню, чому.

2005 року після помаранчевої революції в Україні була введена, надто поспішно, непродумано, головне — без відповідної нормативно-правової підготовки, — практика політичних призначень на найвищі посади в силових структурах, замість кар’єрного просування в них. Була проведена спроба копіювання відповідної системи Заходу, але при цьому абсолютно не підготовлене було правове поле держави. Наприклад, у США після інавгурації президента на посаду міністра оборони приходить нова людина. Однак цей політичний призначенець гранично обмежений у своїх функціональних можливостях усередині Міноборони в порівнянні з повноваженнями українського міністра оборони. Він не може навіть віддати солдату наказ перейти з пункту «А» в пункт «Б». Для цього є голова об’єднаного Комітету начальників штабів — професійний військовий, якому заборонено займатися будь-якою виду політичною діяльністю. Функції міністра оборони при цьому істотно обмежуються законом — дотриманням політичної лінії нової адміністрації в рамках прийнятої стратегії національної безпеки держави та оборонної доктрини США. Міністр також відповідає за питання фінансування збройних сил, за загальну політику розвитку систем озброєння і відстоювання її у Конгресі тощо. Однак міністр не втручається в щоденну професійну діяльність та оперативну підготовку збройних сил США, не має повноважень впливу на кар’єрне просування кадрових військових, які, до речі, контролюються ще й Конгресом США та опозицією в ньому...

Що ж вийшло в нас? У нас вийшло, що на керівні посади до правоохоронних органів та спецслужб прийшли люди без спеціальної освіти, які до цього часу не працювали в системі силових структур держави, які, нарешті, жодного дня не служили навіть в армії.

До 2005 року фактично лише кар’єрні фахівці могли очолити силові структури і мали всю повноту влади всередині цих структур. Новим же «політпризначенцям» залишили всю повноту влади і функції кар’єрних професіоналів, не обмеживши їх, згідно із законом, у можливості, принаймні, не втручатися туди, де в них, за визначенням, не могло бути ні відповідної освіти, ні необхідного багаторічного досвіду роботи до призначення. Повторюю: на Заході дійсно є можливість політичних призначень на посади голів силових відомств, але ці призначенці перебувають під жорстким контролем і закону, і парламенту. Наприклад, директор ЦРУ назначається тією політичною силою, що перемогла в ході президентських виборів у США. Однак у структурі існує посада — генеральний інспектор ЦРУ, який підкоряється не лише голові відомства, але й сенатському комітету з питань розвідки. А співголовуючим цього комітету повинен бути представник опозиції. Тобто, якщо раптом матимуть місце речі, що виходять за рамки національних інтересів США, а представляють лише вузькопартійні інтереси політичної сили, що отримала на чотири роки владу в країні, спрацює механізм зворотної дії і опозиція через парламент правлячій політсилі цього «не спустить».

Ми ж, не створивши систему противаг і контролю, впровадили систему «політпризначень», давши в руки непідготовлених людей всю повноту влади силових відомств, яку вони цілком можуть використати в інтересах лише тих політичних сил, хто їх туди направив, а не інтересів країни загалом. Це ще наклалося й на те, що на сьогодні в Україні відсутня взагалі яка-небудь діюча система контролю з боку вищих посадових осіб країни за діяльністю наших правоохоронних органів та спеціальних служб.

«СПРАВА ЛОЗИНСЬКОГО»

— У контексті системної хвороби правоохоронних органів варто, мабуть, згадати і «справу Лозинського», про яку ви нагадували, якому (а саме таке враження складається) спочатку дали втекти, а потім почали шукати.

— Особисто для мене історія з Лозинським — це дійсно індикатор системної хвороби. Як інакше можна пояснити нездатність передбачити, коли пан Лозинський залишиться без депутатської недоторканності? Це ж було відомо більшості населення України! Де тоді був відповідний оперативний супровід, де була необхідна оперативна ініціатива спецслужб і правоохоронних органів? Можна все що завгодно розповідати українцям, однак для всього цивілізованого світу очевидно, що рівень ефективності нашої правоохоронної системи наближається до найнижчої, загрозливої для національної безпеки позначки. Якщо Лозинський не буде знайдений, це стане системним ляпасом авторитету наших спецслужб і правоохоронних органів.

Ще один момент. Як відомо, прем’єр-міністр пишається тим, що в неї є хороші радники з силового блоку. Тож у мене виникає запитання: де був їхній професіоналізм, коли вони давали поради лідеру своєї політичної сили про включення пана Лозинського до прохідної частини списку?

— Ще одна гучна справа — про отруєння кандидата в президенти Віктора Ющенка. 2006, 2007 року глава держави заявляв, що слідство буквально вийшло на фінішну пряму, але сьогодні, наприкінці 2009 року, питань більше, ніж відповідей. Які перспективи розкриття цієї резонансної справи?

— Оскільки я є свідком у цій справі, багато що коментувати не можу. Лише те, що не є таємницею слідства. Мене, звичайно, багато дивувало в розслідуванні доти, доки справа не потрапила до рук Галини Климович. Наприклад, питання: чому впродовж року генпрокурор Піскун, голова СБУ Турчинов не змогли переконати Президента в тому, що без судово-медичної експертизи справа з самого початку буде приречена на можливий провал у суді? Не кажучи вже взагалі про перспективу розкриття. Зрозуміло ж, чим швидше буде отримана фактологічна медична інформація, тим швидше можна отримати відповідь про час і місце можливого отруєння. Однак за цілий 2005 рік уся правоохоронна система держави, керівників якої, до речі, призначав сам постраждалий — Президент — не змогла провести відповідну судово-медичну експертизу зі строгою відповідністю до закону. Ми також пам’ятаємо коментарі Турчинова, коли він, залишивши посаду голови СБУ, майже відразу заявив, що Президент сам не хоче здавати аналізи. Тоді виникає запитання, а чому до цього питання судово-медичної експертизи не ставилося принципово, у формально-зобов’язуючому порядку, за законом, упродовж цілого року? Про те, що постраждалий у справі просто зобов’язаний це зробити? У цій справі, відповідно до норм законів, Віктор Ющенко — не Президент, а потерпілий. Тож і голові СБУ, і генпрокурору необхідно було виконувати свою роботу згідно із законом, не більше й не менше того. На жаль, і пан Піскун, на той час генпрокурор, вочевидь, став уже тоді більше політиком, ніж прокурором, а двом богам, як відомо, одночасно не служать, і на двох стільцях одночасно не сидять. Щось одне — або ти професійний генеральний прокурор, або ти парламентський політик.

Додам ще одне. Особисто мені здається, ще наприкінці 2004 — початку 2005 року СБУ вже робила все можливе, щоб отримати максимум важливої інформації для розкриття цієї справи. При цьому в нас не було ні судово-медичної експертизи, ні яких-небудь фактологічних даних, не було жодного співробітництва зі слідством і з боку постраждалого та його найближчого оточення. Швидше, відбувався навіть саботаж слідства з їхнього боку до лютого 2005 року. Разом із тим мій заступник Обіход ще тоді виступав за те, що повинна розслідуватися не одна версія, а кілька. І, хто знає, можливо, саме ті, інші альтернативні версії або напрями, які він просив ГПУ дослідити, і зможуть допомогти отримати правдиву відповідь на питання, а що ж сталося насправді зі здоров’ям кандидата в президенти восени 2004 року?

ЧИ МОЖУТЬ «КОЛИШНІ» СТВОРИТИ НОВЕ?

— Ви раніше зауважили, що в ході нинішньої виборчої кампанії кримінальне питання відійде на другий-третій план. Чи можливо, якщо не заблокувати ці процеси, то, щонайменше, мінімізувати?

— Дуже складно це зробити, тим більше в Україні, яка лише 18 років є незалежною державою і, як підліток, учиться діючій демократії. На жаль, у нас лише в другій половині 2004 року — початку 2005-го з’явилися зачатки громадянського суспільства. Демократія — це не лише радість можливості вибору, але й сувора відповідальність за вірність цього вибору.

У нас досі не створені механізми контролю над владою з боку суспільства, з боку ЗМІ. Свобода слова в нашій країні — ілюзорна. Це свобода слова власників медіа: писати те, що їм вигідне, або не писати про найважливіші події, які могли б допомагати суспільству здійснювати контроль над владою. До речі, ваша газета унікальна в цьому випадку, «День» — єдина газета, що сіє загальнонаціональне, вічне, прищеплює культуру, будить громадян...

Для прикладу, 9 числа минулого місяця сталося нерядова подія — була створена Всеукраїнська громадська організація «Сила і честь», яка об’єднала, до речі, вперше в історії нашої держави, колишніх співробітників усіх без виключення силових структур України. Причому, серед фундаторів — певною мірою, ікони силових структур і правоохоронних органів. Так ось, три наші телеканали і два іноземні зробили репортажі, але жодне друкарське видання країни не розповіло про цю досить-таки небуденну подію. Адже в будь-якій іншій країні ця подія не залишилася б непоміченою, оскільки це — сигнал для влади, що щось у державі йде не так. Спроба створити політичну еліту нашої держави в закритих партійних інкубаторах призвела до стагнації... Як наслідок, у нас з’явилися міністри з першим записом у трудовій книжці: «міністр».

— Ігорю Петровичу, а чи можуть «колишні» створити щось якісно нове?

— Можуть, повірте. Ми ж не колишні політики. До речі, останні опитування свідчать, що 50—60% наших співвітчизників хочуть бачити нові політичні обличчя і навпаки — не бажають бачити більше збанкрутілих політиків і їхні партійні проекти. Іншими словами, в суспільстві є величезний запит на оновлення. Але хто допоможе новій хвилі — молоді, передусім, — потрапити у владу? Можливо, нинішня зцементована система тріумвірату? Звичайно ж, ні.

Я два роки не давав згоди на свою участь у цьому проекті, оскільки я за визначенням із підозрою відношуся до політиків і політики. Я — кадровий офіцер, який з 16 років носив погони. До лютого цього року я навіть у думках не допускав можливості своєї участі в політиці. Разом із тим в областях та районах почали об’єднуватися колишні військові, правоохоронці, офіцери спецслужб і причина цього — дії нинішньої влади. Серед близько 700 тисяч пенсіонерів цієї категорії понад половина — це люди 40—50 років. Це люди, які мають хороший потенціал.

Хто повинен бути нашим найпершим і найважливішим союзником? Творча та наукова інтелігенція, активні свідомі студенти, державні службовці, десятки тисяч яких були зметені зі своїх посад революційними призначенцями, малий та середній бізнес, який може і повинен створити основу соціального спокою та розвитку нашої держави. І, нарешті, еліти регіонального рівня, які краще, ніж центр, знають, як відтворювати й будувати нашу Україну не зверху, а знизу, як належить зростати всьому здоровому та справжньому.

Ми ставимо перед собою суспільні та політичні цілі не під конкретні президентські вибори або наступні парламентські, а навіки. Ось скільки нам Бог відміряв часу, стільки й працюватимемо, щоб будувати сильну, багату, дійсно незалежну і горду Україну. Україну, в якій диктатура Конституції та законів буде основою, а свідомий патріотизм виховуватиметься з перших кроків наших дітей.

— У коментарі Бі-Бі-Сі ви повідомили, що організація «Сила і честь» братиме безпосередню участь у тому числі й у грядущих президентських виборах. Чи означає це, що ви як лідер «СіЧ» балотуватиметеся на посаду глави держави?

— Я ніколи не грався з жодною справою, за яку брався у своєму житті всерйоз. Із підозрою відносячись до професії політика і давши згоду очолити цю організацію, я проте піду до кінця. А ось те, в якій формі я з колегами братиму участь у політичній діяльності, визначать мої товариші. Одне можу сказати напевно: ми — професійні силовики і не братимемо на себе зобов’язання, що не підкріплені ресурсами і можливостями. Ми спробуємо відкрити шлюзи для того, щоб талановита молодь, представники інтелігенції, науки, представники малого та середнього бізнесу отримали доступ до влади. І поки цього не станеться, ми не дамо владі спокою.
Джерело: http://day.kiev.ua/278224/

Додати повідомлення

Вам необхідно зареєструватися або авторизуватися для того щоб створювати нові повідомлення.

Повернутися до архіву

Архів

Опитування

Мир на сході настане завдяки:

Результати опитувань

Пряма мова

Карта нової україни

Вiдео

Останні обговорення

Форум